XXI. ТВАРИННИЙ ЛЮД ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ПОПЕРЕДНЬОГО СТАНУ

Таким чином я став одним із тварино-людей на острові доктора Моро. Коли я прокинувся, довкола було темно. Моя забинтована рука боліла. Я сів, спочатку не розуміючи, де це я. Знадвору чулися грубі голоси. Тоді я помітив, що мою барикаду розібрано і вхід до хижки вільний. Але револьвер і досі в мене у руці.

Я почув чиєсь дихання й помітив, що хтось, зіщулившись, лежить поряд зі мною. Я затамував дух, силкуючись розгледіти, що воно таке. Воно повільно, дуже повільно, ворухнулося. Потім щось м'яке, тепле й вогке пройшлося по моїй руці.

Всі мої м’язи напружилися. Я відсмикнув руку. Мало не скрикнувши від жаху, я, однак, встиг вчасно збагнути, в чому річ, і не спустив курка.

- Хто це? - запитав я хрипким шепотом, усе ше цілячись з револьвера.

- Я, володарю.

- Хто ти?

- Вони кажуть, що вже нема володаря. Та я знаю, я знаю. Я відносив у море тіла тих, кого ти вбив. Я твій раб, володарю.

- Ти той, кого я зустрічав на березі? - запитав я.

- Той самий, володарю.

Це створіння, очевидно, було досить вірне - інакше б воно любісінько могло напасти на мене, коли я спав.

- Гаразд, - сказав я, простягуючи йому руку, щоб воно знову її лизнуло-поцілувало. Я починав розуміти, що означала його присутність, і це надало мені сміливості.

- А де решта?
- Вони дурнуваті. У них нема розуму, - відповіла собако-людина. - Вони зараз там розмовляють. Вони кажуть: «Володар помер; Другий, котрий з батогом, помер. Той Третій, що ходив у море, такий самий, як і ми. Тепер над нами нема володаря, нема батога, нема Дому Страждання. Цьому настав край. Ми любимо Закон і будемо жити за ним, але для нас назавжди щезли страждання, володар та батіг». Так кажуть вони. Та я знаю, володарю, знаю.

Я намацав у темряві голову собако-людини і погладив її.

- Гаразд, - сказав я вдруге.

- Скоро ти їх усіх повбиваєш.

- Так, - відповів я, - скоро я їх повбиваю, через кілька днів, після деяких подій. Усіх повбиваю і лише декого помилую.

- Володар убиває того, кого володар захоче вбити, - сказала собако-людина з відтінком задоволення в голосі.

- Нехай вони ще більше грішать, - сказав я, - нехай біснуються, доки настане їхня година. І хай вони не знають, що я володар.

- Воля володаря найсолодша, - сказала собако-людина з надзвичайною кмітливістю, властивою собачій природі.

- Один уже нагрішив досить, - промовив я, - і я його скараю, коли зустрінуся з ним. Я тобі гукну: «Це він». Гляди мені, щоб ти кинувся на нього. А зараз я піду до чоловіків і жінок, які вже зібралися.

На мить постать собако-людини закрила вихід; і в хижці стало й зовсім темно. Я вийшов слідом і зупинився приблизно там, де помітив Моро та його хорта, які гналися за мною. Тільки тепер була ніч, навколо чорнів яр, загиджений нечистотами, а ззаду, на тому місці, де тоді зеленів освітлений сонцем схил, - тепер червоним полум'ям палало вогнище, а біля нього туди й сюди сонно ворушилися карикатурні, згорблені постаті. Верхів'я дерев віддалік повиті були темною пеленою густого віття. За яром сходив місяць, і випари, що завжди валували з вулканічних розколин, темною смугою затінювали його обриси.

- Іди поруч, - сказав я собако-людині, щоб підбадьоритися, і ми разом стали спускатися вузькою стежкою, майже не звертаючи уваги на невиразні постаті, що виглядали із своїх хижок.

Ніхто з тих, що сиділи біля вогню, не привітав мене. Більшість із них зухвало підкреслювала свою байдужість. Тут зібралося загалом, певно, двадцятеро тварино-людей, що сиділи навпочіпки і дивилися на вогонь або ж розмовляли між собою.

- Він помер, він помер, володар помер, - було чути праворуч від мене голос мавпо-людини, - Дім Страждання - нема Дому Страждання.
- Він не помер, - голосно сказав я. - Він і тепер стежить за нами.

Це приголомшило їх. Двадцять пар очей метнулися на мене.

- Дім Страждання зник, - провадив я далі. - Та він повернеться знову. Ви не можете бачити володаря, та він чує з неба кожне ваше слово.

- Правда, правда, - підтвердила собако-людина. Упевнений тон мого голосу спантеличив їх. Тварина може

бути хижа й хитра, але до брехні здатна лише людина.

- Людина з перев’язаною рукою говорить химерні речі, - заявила одна з тварино-людей.

- Кажу вам, що це так, - відповів я. - Володар і Дім Страждання повернуться. Лихо тому, хто порушує Закон.

Вони з цікавістю поглядали один на одного. Удавши байдужість, я заходився постукувати сокирою по землі. Я помітив, що вони дивляться на глибокі сліди від сокири.

Сатиро-людина висловила сумнів щодо моїх слів, і я відповів їй. Тоді заперечило одне з плямистих створінь, і навколо багаття зчинилася жвава суперечка. Тепер я дедалі більше впевнювався у власній безпеці. Я говорив, не переводячи подиху, так, як то було раніше, від надмірного хвилювання. Десь через годину мені пощастило переконати кількох тварино-людей, що я кажу правду, а серед інших посіяти сумнів. Я інколи озирався, чи не з'явився мій ворог - гієно-свиня, та вона не приходила. Часто я здригався від чийого-небудь підозрілого руху, однак моя впевненість швидко зростала.

Місяць котився з зеніту, мої слухачі один за одним вже позіхали, показуючи при світлі багаття свої великі криві зуби, і зрештою стали розходитись по своїх лігвах. Боячись тиші й темряви, я також пішов із ними, бо знав, що безпечніше бути в гурті, аніж із кимось одним з них.

Отак почався найбільш тривалий період мого перебування на острові доктора Моро. Але від цієї ночі і до кінця сталася тільки одна пригода, про яку слід розповісти, а все інше - то довга низка дрібних прикростей, повсякденна нервова напруженість. Тому я вважаю за краще не зупинятися на всіх подіях тих десяти місяців, які випало мені провести в близькому спілкуванні з цими напіволюдненими тваринами. Багато такого зберегла мені пам'ять, про що я міг би розповісти, багато такого, що я ладен віддати праву руку, аби тільки його забути. Та всього й не висловиш. Оглядаючись назад, я з подивом пригадую, що так швидко засвоїв звичаї цих потвор і знову став упевнений у собі. Доводилось, щоправда, і сваритися з ними, - я міг би й зараз показати шрами від їхніх укусів, - але загалом вони невдовзі вже пройнялися повагою до мого мистецтва метати каміння й до ударів моєї сокири. А вірність мені собако-людини була неоціненна. Я переконався, що пошана їхня головним чином ґрунтувалася на здібності завдавати глибоких ран, і я, без хвастощів сказати, таки посідав між ними виняткове становище. Одне чи двоє з них, котрі після якихось там суперечок дістали на згадку про мене примітні шрами, були моїми ворогами, але їхня лють зводилася здебільшого до гримас на значній відстані й позаочі.

Гієно-свиня уникала мене, і я повсякчас був насторожі. Моя вірна собако-людина дуже ненавиділа її й боялась. Здається, та ненависть зросла з собачої любові до мене. Незабаром я впевнився, що гієно-свиня таки скуштувала крові й пішла шляхом леопардо-людини. Вона влаштувала собі лігво десь у лісі й жила самітно. Якось я спробував підмовити тваринний люд піти облавою на неї, та мого впливу виявилося замало, щоб усі вони діяли у злагоді. Намагавсь я й непомітно підійти до лігва гієно-свині й заскочити її зненацька, та вона була така обачна, що відразу або помітить мене, або почує і тут же втече. На кожній лісовій стежці я і мої спільники могли сподіватися ворожої засідки. Собако-людина майже ніколи не зважувалась відійти від мене.

Десь так із місяць тваринний люд вів себе пристойно, по-людському, коли порівняти з давнішою поведінкою, і я з одним чи двома із них (це крім собако-людини) дозволяв собі навіть дружню поблажливість. Маленьке створіння, схоже на лінивця, так прив'язалося до мене, що куди я не піду - і воно слідом. Зате мавпо-людина набридла мені. Вона вбила собі в голову, неначе ми з нею рівня, бо, бачите, вона також має п'ять пальців, і вічно надокучала своїм безугавним базіканням, верзучи справжні нісенітниці. Одне, що в ній було трохи кумедне, - це її неймовірна спритність творити нові слова. Мені здається, що вона думала, ніби людська мова для того й існує, щоб молоти словесну полову. Вона цю полову називала «великими думками», на відміну од «малих думок», якими визначалися повсякденні життєві інтереси.
Коли я, бувало, казав що-небудь незрозуміле їй, вона дуже цим тішилася, просила повторити, а потім, запам'ятавши, весь час повторювала, переставляла слова, калічила їх і всюди говорила те саме перед цими обмеженими тварино-людьми. Все просте й зрозуміле не справляло на неї ніякого враження. Я придумав для неї навмисне кілька химерних «великих думок». Мені здається, що це була істота найбезглуздіша з усіх, які я бачив у житті. Вона розвинула в собі глупоту, властиву людині, не втративши при цьому ані крихти природної мавпячої глупоти.

Все це було першими тижнями мого самітницького життя між цих звірів. Тим часом вони ще дотримувалися встановлених Законом звичаїв і поводилися зовні цілком терпимо. Всього лише раз знайшов я пошматованого кролика, - справа, безперечно, гієно-свині, - ото й тільки. Але у травні я вперше помітив, як змінюються мова й манера поведінки тварино-людей, як голоси їхні стають дедалі невиразніші, та й бажання розмовляти у них поступово зникає. Базікання моєї мавпо-людини зросло кількісно, але ставало щораз менше й менше зрозуміле і щораз більше й більше мавпяче. Дехто з тварино-людей ніби й зовсім уже втратив здатність розмовляти, хоча в цей час вони ще розуміли, що я говорив до них. Уявляєте собі мову, колись просту й зрозумілу, що поволі м'якшає й розпливається, втрачає форму й зміст, перетворюється знову на звукову мішанину? Та й ходити вертикально ставало їм важко. Певне, вони того й самі соромились, але я, бувало, натрапляв то на одного, то на другого, коли він рачкував, зовсім уже не здатний випростатися. Тепер вони речі тримали незграбно, воду - хлебтали, їли - гризучи, словом, щодень більше отваринювались. Я сам бачив те, про що говорив мені Моро як про «вперті тваринячі інстинкти». Всі створіння поверталися до первісного стану, і поверталися досить швидко.

Деякі з них, - я з подивом спостерігав, що першість у цьому належала жінкам, - почали нехтувати пристойністю, але то було здебільшого потайки. Інші спробували й відверто зазіхати на усталену моногамію. Було ясно, що звичаї, встановлені Законом, втрачали свою силу. Неприємно мені згадувати усі ці прикрі речі. Моя собако-людина непомітно знову ставала звичайним собакою: щодень він скавучав, частіше ступав на чотири ноги, обростав шерстю. І повсякчас він никав поряд зі мною. До того ж неохайність тварино-людей і сварки між ними щодня зростали, а хижки, які й раніше не відзначалися чистотою, тепер зовсім були захаращені покидьками. Саме тому я мусив вибратися з яру. Перетнувши острів, я спорудив собі з гілляччя сякий-такий курінь серед чорних руїн загорожі Моро. Пам'ять про страждання, як я переконався, гарантувала цьому місцю найповніший спокій від тваринного люду.

Неможлива річ докладно, крок за кроком, змалювати падіння цих істот, розповісти, як із кожним днем втрачали вони людську подобу, як вони поступово скидали одежу, як тіла їхні стали вкриватися шерстю, як лоби западали, а обличчя витягувались... Мені стало страшно навіть згадувати, що раніше, в перший місяць своєї самотності, я ставився до декого з них майже як до людей.

Зміни відбувалися повільно, але неминуче. Для мене й для них вони сталися без різких переходів. Я й далі безпечно ходив поміж ними, бо не було поштовху, що дав би прорватися властивостям їхньої звірячої натури, які що не день зростали, витісняючи людські риси. Та я вже побоювався, що цей поштовх незабаром станеться. Мій сенбернар заходив зі мною до загорожі, і його пильність часто дозволяла мені спати більш-менш спокійно. Маленький лінивець став полохливий і покинув мене, повернувшись до свого природного життя на гіллях дерев. Ми були саме у стані тієї рівноваги, що існує в клітках між звірами й приборкувачем і демонструється як «щаслива сім’я», доки звірі не розірвуть самого приборкувача.

Однак ці створіння не опустилися до рівня тварин, яких глядач бачить у зоологічних садах, до рівня звичайних ведмедів, вовків, тигрів, биків, свиней і мавп. У кожному з них залишалося щось дивне. Кожну тварину Моро створював із кількох інших, і в одній істоті брали гору ведмежі риси, в другій - котячі, в тре і ііі - бичачі. Кожне було покручем із декількох створінь, тому крізь індивідуальні нахили в ньому проглядали й спільнотваринні риси. Тепер мене вражали проблиски людського в них - раптовий поворот до людської мови, несподівана вправність передніх кінцівок, жалюгідні спроби стояти вертикально.

Певно, і я зазнав дивних змін. Одежа висіла на мені жовтим лахміттям, а крізь діри світилася засмагла шкіра. Чуприна виросла така, що я вже став її заплітати. А про очі мені й тепер кажуть, що вони дуже жваві і якось дивно блищать.

Спершу я цілі дні проводив на південному березі острова, виглядаючи судна, сподіваючись на нього і благаючи, щоб воно з’явилося. Я плекав надію, що «Іпекакуана» повернеться, - уже ж минав рік, відколи я на острові, - але вона не з'являлася. П’ять разів я бачив вітрила і тричі дим, та ніхто не підпливав ближче до острова. Я завжди мав напоготові вогнище, але ж було відомо, що цей острів вулканічного походження, отож і дим від мого багаття сприймали як природний.

Тільки десь у вересні чи жовтні я почав думати про спорудження плоту. На цей час рана моя вже загоїлася, і я міг працювати обома руками. Спершу майстрував я страшенно безпорадно. З теслярством я ніколи в житті не мав діла і тому щодня рубав у лісі дерева, пробуючи, як то воно вдасться мені їх скріпити між собою. У мене не було мотузків, і я не знав, з чого їх насукати. З багатьох витких рослин жодна не мала достатньої гнучкості й міцності, щоб її можна було для цього використати, а мої нікчемні знання не могли нічого іншого порадити. Понад два тижні порпався я між чорних руїн загорожі й на березі, де згоріли човни, - чи не знайдеться цвяхів або якого-небудь залізяччя, що стало б мені у пригоді. Інколи за мною стежили отваринені істоти, та ледве я до них озивався, як вони зникали. Потім почалася пора грозових злив, що знов-таки уповільнило мою роботу. Та нарешті пліт було споруджено.

Радість прокинулась у мене в серці. Але був я людиною непрактичною, від чого не раз у житті потерпав. Оце й тепер спорудив я свій пліт за милю або й далі від берега, і, доки волік його до води, він розвалився на шматки. Може, воно було й на краще, що я не пустився на ньому в море, але тоді я так переживав свою невдачу, що кілька днів пригнічений тинявся берегом, поглядаючи у воду і думаючи про смерть.

І все-таки мені не хотілося помирати. Невдовзі одна подія нагадала мені, що моє зволікання - непростимо легковажне, бо небезпека з боку цих страховиськ дедалі більшала. Якось лежав я в затінку під загорожею, дивлячись на море, коли це щось холодне так несподівано торкнулося моїх п'ят, що я аж здригнувся. Схопившись, я побачив біля себе маленького лінивця. Він давно вже втратив здатність розмовляти й хутко бігати, гладенька шерсть його все густішала, а куці лапки викривилися ще більше. Він застогнав, а коли побачив, що я звернув на нього увагу, трошки відбіг до кущів і оглянувся.

Спершу я не зрозумів, чого він хоче, і лише потім здогадався, що він кличе мене за собою. Я повільно, бо саме стояла спека, рушив за ним. Тільки ми дійшли до дерев, він видряпався нагору, бо, чіпляючись за виткі рослини, йому легше було пересуватися, аніж по землі.

І раптом на витолоченій траві я натрапив на жахливий бенкет. Долі лежав мій сенбернар, мертвий, а гієно-свиня припала до нього, обхопила ще теплий труп своїми гидкими лапами і, гризучи, аж повискувала від насолоди. Коли я підійшов, вона підвела на мене блискучі очі, вишкірила закривавлені зуби і погрозливо загарчала. Вона зовсім не злякалася й не знітилась - від колишнього олюднення не залишилося й сліду. Я ступив крок уперед, зупинився й витяг револьвер. Нарешті я зустрівся зі своїм ворогом віч-на-віч.

Вона й не думала тікати. Вуха її прищулились, шерсть наїжачилась, і все тіло припало до землі. Я націлився їй проміж очі й вистрілив. Вона кинулася на мене, збила з ніг, немов кеглю, і своєю огидною лапою вдарила по обличчю. Але не розрахувавши, вона перестрибнула через мене, і я упав їй під ноги. Та, на щастя, я не схибив, і це був уже передсмертний стрибок. Я вибрався із-під цього бридкого тягаря і, тремтячи, звівся на ноги. Хай там що, а ця небезпека минула! Однак я був певен, що це тільки початок подій.

Обидва трупи я спалив на вогнищі, що розклав з усякого гілляччя. Тепер мені було ясно: якщо я не виберуся з цього острова, то смерть моя - питання тільки часу. Тварини, крім однієї чи двох, покинули яр і в хащах острова поробили собі лігва згідно зі своїми нахилами. Деякі з них блукають вдень, більшість же вдень спить, і прибульцеві острів міг би видатись пустельним. Зате вночі повітря сповнюється жахливим тваринним риком та завиванням. Я майже зважився знищити їх усіх - розставивши пастки або ж орудуючи ножем. Мав би я досить набоїв, я б відразу почав діяти. На острові залишилось якихось двадцятеро хижаків, - найжорстокіші з них були вже мертві. Після загибелі собаки, останнього мого бідолашного друга, я також призвичаївся спати вдень, щоб уночі бути насторожі. Свою схованку між стінами загорожі я перебудував, зробивши там такий вузький прохід, що всякий, хто б наважився туди пролізти, неминуче зчинив би страшенний шум.

Тварини розучилися вже добувати вогонь і стали його боятися. Я ж знову заходився якнайретельніше збирати стовбури та гілля, щоб змайструвати новий пліт.

Тисячі всіляких труднощів стояли на моєму шляху. До того ж я взагалі до ремесла нездатний, - моє навчання закінчилось раніше, ніж по школах запровадили ручну працю, - однак більшість потрібних для плоту матеріалів зрештою таки я подіставав і цього разу подбав, щоб пліт був уже достатньо міцний. Єдине лихо, якому я не міг зарадити, - це те, що не було аніякої посудини для води, а без води плавати довгий час у цій безлюдній частині океану - річ неможлива. Я б уже зліпив собі якого-небудь горщика; та ніде тут не траплялося мені глини. У відчаї блукав я по острову, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із становища. І з того безсилля я так лютував, що кидався до першого ж дерева, яке попадало мені на очі, й рубав його на цурпалки. Але придумати не міг я нічого.

Аж раптом одного дня, одного чудового дня, сталася у мене велика радість: на південному заході я помітив невеличке вітрило, наче малої шхуни. Я зараз же розпалив велике вогнище з різного гілляччя і так стояв під жаром багаття і полудневого сонця. Весь день стежив я за тим вітрилом, не пивши й не ївши, аж голова в мене йшла обертом; тварини підходили, поглядали на мене, ніби дивувалися, й відходили геть. Суденце було далеко, а настала ніч - то й зовсім поглинула його, і я до ранку метушився, підтримуючи велике полум'я; очі тварин зачудовано світилися з темряви. На світанку суденце було вже ближче, і я побачив, що це невеличкий брудний вітрильник. Зір мій стомився від напруження, і я дивився, очам своїм не вірячи. У човні сиділо двоє: один на носі, другий - біля стерна. Тільки човен плив якось дивно: носом він не тримався проти вітру, - просто його гнала течія.

Коли вже зовсім розвиднілось, я став махати до них залишками своєї одежі, але вони не помічали мене і сиділи собі й далі один навпроти одного. Тоді я кинувся на ту частину мису, що найдалі виступала в море, і заходився розмахувати руками й гукати. Ніхто не відповідав, а човен само-плином усе йшов уперед, дуже повільно наближаючись до бухти. Раптом з човна знявся великий птах, та ніхто в човні не ворухнувся і не звернув на нього ніякої уваги. Птах окреслив коло і полетів далі, вимахуючи дужими крильми.

Я перестав кричати, сів на землю і спер голову на руки, але погляду від човна не відводив. Повільно-повільно сунув човен на захід. Я міг доплисти до нього, але якийсь холодний невиразний страх стримував мене. Пополудню човна нарешті прибило до берега - десь за сотню ярдів на захід від руїн загорожі.

Люди в човні були мертві - вони померли так давно, що тільки я, нахиливши човен, витягнув їх, вони зараз же розсипалися на порох. В одного на голові була копиця рудого волосся, як у капітана «Іпекакуани», а на дні човна валявся брудний білий кашкет. Коли я стояв біля вітрильника, три тварини, скрадаючись, вийшли з кущів і принюхались у мій бік. Мене мало не занудило від огиди. Я відштовхнув човен од берега і вибрався на борт. Двоє з тих тварин були вовки, - вони підступили ближче, ніздрі у них дрижали, очі іскрилися, третя була невимовно жахливим покручем ведмедя та бика.

Я помітив, як вони, підходячи до тих нещасних останків, гарчать один на одного, як виблискують їхні вишкірені зуби, і моя огида змінилася на божевільний жах. Я обернувся до них спиною, спустив вітрило й заходився веслувати в море. Я не мав сили оглянутися.

Ніч цю перебув я між рифом та островом, а наступного ранку, завернувши до гирла струмка, наповнив прісною водою порожнє барильце, що стояло в човні. Набравшись терпіння, я назбирав трохи плодів, а тоді вистежив і вбив двох кроликів, витративши на них останні три набої. Човен на цей час я прив'язав до рифу, боячись, щоб його не помітили оті потвори.