Genius Ukrainian Translations (Український переклад)
H.G. Wells - The Island of Doctor Moreau (Chap. 19) (Український переклад/Ukrainian Translation)
XIX. СВЯТО МОНТГОМЕРІ

Покінчивши з цим, помившись і попоївши, Монтгомері та я ввійшли до моєї маленької кімнати і вперше спробували серйозно обміркувати наше становище. Було вже близько півночі. Монтгомері майже протверезів, проте й досі ще не міг зібратися з думками. Він жив під постійним впливом Моро, і йому, певно, важко було зрозуміти, що Моро може вмерти. Це лихо несподівано зруйнувало всі його звички, які протягом десяти чи й більше років, проведених на острові, вже стали його другою натурою. Говорив він невиразно, ухильно відповідав на мої запитання і все зводив розмову на загальні теми.

- Як безглуздо влаштований світ, - розводився він. - Все життя - якийсь розгардіяш. Як на мене, то я ніби й зовсім не жив... Цікаво знати, коли воно, оте життя, почнеться! Цілих шістнадцять років борсався під опікою няньок та вчителів, виконуючи їхні настанови, п'ять років у Лондоні забивав собі голову медициною, погано харчувався, мешкав у злиденній квартирі, носив нужденну одежу, віддавався нікчемним порокам і, - треба ж такому статися! - нічого доброго й не зазнавши, завіявся на цей тваринячий острів... На десять років! Ну, й для чого все це, Прендіку? Невже ми якісь мильні бульбашки, що їх видуває дитина?

Важко було припинити ці теревені.

- Зараз нам треба подумати, яким чином вибратися із цього острова, - сказав я.

- А яка з того втіха? Я ж вигнанець. Куди мені податися? Це добре вам, Прендіку. Бідний старий Моро! Ми не можемо тут його залишити, бо вони й кістки обгризуть. Тому що це... А потім - яка доля спіткає кращу частину тваринного люду?

- Гаразд, - відповів я. - Про це поговоримо вранці. Я вважаю, що треба розкласти з хмизу багаття і спалити його тіло з рештою тих... А з тваринним людом - що може статися?

- Не знаю. Я думаю, що ті, яких створено з хижаків, рано чи пізно покажуть себе. Ми ж не можемо винищити всіх. Адже так? Хоча ваша людяність якраз дозволила б це зробити!.. Але вони зміняться. Вони неминуче зміняться.

Отак, не вгаваючи, базікав Монтгомері, і я відчув, що терпець мені вривається.

- Хай вам біс! - вигукнув він на якесь моє колюче зауваження. - Чи ви не бачите, що мені гірше, ніж вам?

Він устав і пішов по коньяк.

- Пийте! - сказав він, повернувшись. - Ви, мудрий блідолиций безбожнику з виглядом святенника, пийте!

- Ні, - відповів я і сів, злісно дивлячись йому в обличчя, освітлене жовтавим світлом лампи. Він пив, теревенячи й далі. Пам'ятаю, що я був безмежно втомлений. Він знову почав захищати тваринний люд і Млінга. Він казав, що Млінг - єдине створіння, яке по-справжньому його любило. Нараз його осяйнула думка.
- Прокляття на мою голову! - вигукнув він; потім, похитуючись, звівся на ноги і схопив пляшку з коньяком.

Ніби саме небо зненацька прояснило мені розум, і я збагнув наміри Монтгомері.

- Ви не дасте пити цій худобині! - сказав я, підводячись і стаючи просто перед ним.

- Худобині! - вигукнув він. - Самі ви худобина! Таж він п'є, як і всяке хрещене. Геть з дороги, Прендіку!

- На милість Божу... - почав я.

- Геть з дороги! - заревів він, раптом вихопивши револьвер.

- Ну, гаразд, - сказав я і відступив убік. Коли він узявся за клямку, я мало не кинувся на нього, але вчасно стримався, згадавши покалічену руку. - Ви самі вже стали худобиною. Ідіть же до них!

Монтгомері відчинив двері й, наполовину обернувшись до мене, зупинився, освітлений з одного боку жовтавим світлом лампи, а з другого - блідим місячним сяйвом. Під густими бровами западини його очей були наче чорні плями.

- Ви пихатий, самовдоволений дурень, Прендіку, справжнісінький осел. Ви всього боїтесь і багато про себе думаєте. Нашим суперечкам - кінець. Я вирішив вранці перетяти собі горло. Але цеї ночі я влаштую собі диявольськи втішне свято.

Він повернуся й пішов геть.

- Млінг! - гукнув він. - Млінг, старий друзяко!

В сріблистому сяйві місяця морським узбережжям ішло троє якихось невиразних створінь; одне з них було в білому, а двоє, що позаду, маячіли темними плямами. Вони зупинилися й стали пильно дивитися. Тоді я побачив згорблену Млінгову спину - він саме виходив з-за будинку.

- Пийте! - вигукував Монтгомері. - Пийте, ви, звірі! Пийте і ставайте людьми. Я, чорти б його брали, наймудріший! Моро забував про це. Ось воно, останнє випробування. Пийте, кажу вам.
Вимахуючи пляшкою, він майже побіг на захід разом із Млінгом, який опинився між ним і трьома ледь помітними створіннями, що подалися слідом.

Я підійшов до дверей. Постаті вже розтавали в місячній імлі. Нарешті Монтгомері зупинився. Я побачив, як він частував Млінга коньяком і як потім п'ять тіней з'юрмилися в одну купу.

- Співайте, - почув я вигуки Монтгомері, - співайте всі разом: «Хай диявол вхопить Прендіка!» Отак, гаразд! Нумо знову: «Хай диявол вхопить Прендіка!»

Тоді темна групка розпалася знову на п'ять окремих постатей, і вони повільно пішли далі берегом, над яким світив місяць. Кожне вило по-своєму, вигукуючи на мою адресу всілякі образи і знаходячи в цьому вихід своєму п'яному шаленству.

Невдовзі я почув, як Монтгомері загукав: «Повертайте праворуч!» З криком і завиванням вони зовсім розтанули в темряві надбережних дерев. Мало-помалу всюди запанувала тиша.

Ніч стояла мирна й чарівна. Було вже далеко за північ; місяць котився на захід. Він був уповні й розливав яскраве світло, плинучи в глибокій синяві безхмарного неба. Біля моїх ніг слалася чорна тінь від стіни з ярд завширшки. Зі сходу море було тьмяно-сіре, таємниче, а між ним і чорною тінню виблискував і мерехтів сірий узбережний пісок (що складався з кристалів та скла вулканічного походження). Позаду мене горіла червонавим світлом гасова лампа.

Я зачинив двері, замкнув їх і пішов до загорожі, де лежав Моро і його останні жертви, - хорти, лама й кілька інших нещасних тварин. Масивне обличчя Моро і після страшної смерті було спокійне, суворі розплющені очі димились на блідавість мертвого місяця. Я присів на край стічної труби, не зводячи погляду з цієї жахної мішанини місячного сяйва й зловісних тіней, і замислився, що мені робити далі.

Вранці я зберу в човен трохи якихось харчів, спалю ці трупи та й знову попливу у відкрите море. Я бачив, що для Монтгомері нема вже порятунку; він і справді споріднився з цим тваринним людом і не здатний до співжиття в людському товаристві. Не знаю, скільки сидів я отак, поглинутий своїми планами, - минула, певне, година. Тоді десь поблизу з'явився Монтгомері й обірвав мої думки. До берега наближався якийсь страшенний галас - шалені збуджені вигуки, завивання, лемент. Уся ця лавина, видно, зупинилася аж біля води. Ревіння подужчало, а потім затихло. Було чути важкий стукіт, тріск дерева, але тоді я ще не надавав цьому ніякого значення. Пізніше залунав безладний спів.

Я знову почав думати, яким би чином утекти з цього острова. Підвівшись, я взяв лампу і пішов до комори вибрати кілька барилець, що там якось бачив. У коморі мене зацікавили бляшанки з сухарями, і одну з них я відкрив. Раптом привиділась мені ззаду якась червона постать. Я хутко оглянувся.

Двір позад мене був помережаний смугами місяця і чорними тінями. На купі дров і хмизу лежав Моро поряд зі своїми останніми жертвами. Здавалося, що вони схопилися в останньому мстивому поєдинку. Його рани були чорні, як сама ніч, а на піску темніли плями крові. Тоді я побачив, не розуміючи, від чого це, - якісь миготливі червоні відблиски, що танцювали на протилежній стіні. Я подумав, що це відбивається світло моєї лампи, і знову заходився оглядати їстівні припаси в коморі. Я копався там, відкладаючи то те, то це, щоб уранці віднести до човна. Порався я мляво, наскільки це можливо людині з однією рукою, а час линув швидко. Невдовзі почало світати.

Співи на березі стихли, тільки було чути якийсь галас, потім вони почалися знову, і несподівано зчинилася метушня. Я почув крик: «Ще, давай ще!» А тоді інші вигуки, так наче там сварилися, і раптом пролунав чийсь пронизливий зойк. Тепер звуки були вже зовсім інші, й це не могло не привернути моєї уваги. Я вийшов у двір і став прислухатись. Аж ось, неначе блиск меча, розітнув цю метушню револьверний постріл.

Я швидко перебіг через свою кімнату до маленьких дверей. У цю мить у коморі полетіло на підлогу кілька ящиків і, мабуть, розбилися; задзенькотіло скло. Я відчинив двері й виглянув назовні.

Далеко на березі, біля повітки для човнів, палало багаття, і цілі снопи іскор здіймалися у небо, що тільки-тільки починало світлішати. Навколо вогнища темним клубком юрмились якісь постаті. Я почув, як гукав мене Монтгомері, і мерщій кинувся з револьвером у руці до багаття. Біля землі щось рожево спалахнуло, - то вистрілив Монтгомері. Він лежав долі. Я закричав щосили й вистрілив угору.
Потім хтось вигукнув: «Володарю!» Чорний клубок розпався на окремі постаті, вогонь ще раз спалахнув і погас. Коли я наблизився, юрба тварино-людей панічно кинулася берегом урозтіч.

Я був дуже збентежений і, коли вони розбігалися, стріляв їм у спини, аж доки вся їхня зграя не зникла в кущах. Потім повернув до чорних постатей на піску.

Монтгомері лежав горілиць, а на нього навалилася ота сіра волохата потвора. Вона була мертва, але й досі стискала гачкуватими пазурами горло Монтгомері. Поряд зовсім нерухомо лежав Млінг. У нього була наскрізь прокушена шия, а в руці стирчала шийка пляшки від коньяку. Ще двоє тварино-людей лежало біля вогню; один був непорушний, другий же, важко дихаючи, коли-не-коли повільно підводив голову, а тоді знову її опускав.

Я вхопив сіру потвору й стягнув з тіла Монтгомері; пазури її тим часом чіплялися за мою одіж.

Обличчя Монтгомері почорніло, і сам він ледве дихав. Я покропив йому лице морською водою, а під голову підклав свою куртку. Млінг був мертвий. Одне поранене створіння, - людино-вовк із сірим бородатим лицем, - лежало передньою частиною тулуба на ще не догорілій колоді. Бідолашна тварина була так скалічена, що я з жалощів тут-таки пристрелив її. Другим створінням була бико-людина, закутана в біле. Вона також була мертва. Більше нікого з тваринного люду не було на березі.

Я знову підійшов до Монтгомері і, кленучи свою необізнаність із медициною, став біля нього на коліна.

Недалеко від мене згасало багаття, - ще виднілися обвуглені кінці перегорілих посередині колод упереміш із попелом від хмизу. Мене здивувало - де б ото Монтгомері міг знайти таких дров? Я помітив, що вже світає. Небо пояснішало, місяць на заході став блідіший і прозоріший у чистій блакиті ранку. На сході небо палало багрянцем.

Тоді я почув, як щось позад мене падає й тріщить. Оглянувшись, я скрикнув з жаху й схопився на ноги. Над загорожею валували великі безладні клуби чорного диму, і крізь їх зловісну темінь пробивалось криваво-червоне полум'я з покритого тростиною даху. Я бачив, як звивисті вогняні язики повзли схилом покрівлі. Сніп вогню вирвався з моєї кімнати. Я тут же збагнув, що сталося. Мені пригадався дзенькіт скла: кидаючись на допомогу Монтгомері, я, певне, повалив купу ящиків і розбив лампу.

Неможливість урятувати будь-що з речей, залишених у загорожі, була цілком очевидна. Я знову подумки вернувся до плану своєї втечі і, швидко обернувшись, глянув у напрямі човнів, що були на березі. Але човни зникли! Біля мене на піску лежали дві сокири, довкола валялися тріски та уламки дощок, а темне згарище диміло у світанковій імлі. Це він спалив човни, щоб помститися мені й не дати мені змоги повернутися до людей!

Мене аж затрусило від люті. Я ладен був розвалити йому голову, цьому дурневі, що безпорадно лежав біля моїх ніг. Несподівано його рука ворухнулась, але дуже мляво, і таку жалість пробудило це в мені, що гнів мій одразу зник. Монтгомері застогнав і на мить розплющив очі.

Я став навколішки й легенько підвів йому голову. Він знову розплющив очі, мовчки втупившись у світанок. А тоді зустрів мене поглядом, і повіки його опустилися.

- Шкода... - насилу промовив він. Здавалося, він щось думав. - Усе, - пробурмотів він. - Настав край цьому безглуздому всесвітові. Яка суєта...

Я напружив слух. Голова його безсило схилилася набік. Я подумав, що кілька крапель питної води оживили б його, та напохваті не було ні води, ні посудини, щоб принести життєдайної вологи. Його тіло враз ніби обважніло. У мене похололо серце.

Я зігнувся над його обличчям і просунув руку в розріз сорочки. Монтгомері був мертвий. І саме в момент його смерті на сході за виступом острова запломенів білий вогонь, сонячний німб, що залив сяйвом небо і перетворив темне море на розгойданий сліпучий блиск. Це сяйво опромінило загострене після смерті обличчя Монтгомері.

Я обережно поклав його голову на похапцем зроблену зі своєї куртки тверду подушку і звівся на ноги. Переді мною простяглася сліпуча пустельність моря, де я так багато вистраждав у жахливій самотності; позад мене в ранковому промінні лежав німотний острів зі своїм тваринним людом, мовчазним і незримим. Хатина з усіма припасами харчів та одежі з тріскотом палала, час від часу вихоплювалися язики полум'я. Густий дим стелився берегом і далі в глиб острова, над верховіттям далеких дерев, туди до яру, де були хижки. Поруч лежали обвуглені рештки човнів та п'ять трупів.

Тоді раптом з-за кущів з'явилося троє тварино-людей. Плечі в них були похилі, голови випнуті наперед, руки незграбно обвислі. Із насторожено неприязними поглядами вони почали нерішуче підступати до мене.